ДО РЕДАКЦІЇ «НОВИН ПІВНОЧІ СУМЩИНИ» ПОДДЗВОНИВ ДИРЕКТОР СВЕСЬКОГО ПСИХО-НЕВРОЛОГІЧНОГО ІНТЕРНАТУ, НЕЩОДАВНО ОБРАНИЙ ГОЛОВОЮ СВЕСЬКОЇ ГРОМАДИ. СЕРГІЙ КИРКАЧ, І ПОВІДОМИВ СУМНУ НОВИНУ: «…ПОХОВАЛИ ПІДОПІЧНУ ВІРУ ГРИГОРІВНУ КОСТЕНКО…».

Пішла з життя дивна жінка, ямпільчанка, яка на старості літ знайшла належний догляд, затишок, спокій і розраду у державній комунальній установі.

У Ямполі всі її добре знали. Історія її життя дуже трагічна. Це з огляду стороннього спостерігача. Як сама жінка, бабуся, сприймала своє становище у навколишньому світі – нікому невідомо.

Ніхто і ніколи не бачив її сердитою, не чув від неї грубої лайки.

Народилася Тітонька, Віронька (так ласкаво звали її ямпільчани) наприкінці далеких тридцятих років минулого століття. Дитинство припало на війну. В юності працювала на Ямпільському коноплезаводі. Все життя зламалося одним моментом.

Як розповідають старожили, хтось кинув на груди жінці запалену ганчірку, чи шматок гуми. З тих пір Тітонька і стала дивною.

Чому Тітонька? Кожного дня, з раннього ранку, Тітонька брала у руки кошик, у який обов’язково клала сокиру, і вирушала до лісу, по дрова.

Назад, з Прудищ, несла важку в’язанку, зустрічала перехожих і ввічливо, усміхнено віталася: «Здрастуй, тітонько, здрастуй , дядечку!». Їй у відповідь лунало: «Здрастуй, Тітонько!».

А Вірою назвали батьки. Народ же кликав : «Віронько!».

З лісу Тітонька ніколи не поверталася з порожніми руками. Перші гриби, ягоди – були її. А ще мандрівниця нарубувала в кошик смолини, та на плечі клала в’язанку хмизу. І так, не поспішаючи, кожного дня жінка долала відстань від дому до лісу, від лісу – додому.

Тітонька якимсь чином дізнавалася про похорон у тій чи іншій родині, і неодмінно супроводжувала покіника в останню путь. Її підсаджували на машину, до труни покійника, і віронька встеляла дорогу ялиновими гілочками. А потім сідала за поминальний стіл. І відмови у цій забаганці дивній жінці ніколи не було.

Жила Тітонька в Ямполі, у кімнаті колишнього гуртожитка будівельної організації. Зрозуміло, що вона, як людина з особливою психікою, спричиняла багато незручностей для сусідів. Тітонька, наприклад, зносила до своєї кімнати всілякий «скарб», який роками накопичувався і погано пахнув, м’яко кажучи.

Невдоволені сусіди скаржились у всі інстанції. А чого скаржитись? Воно й так усім було видно, що бабуся потребує стороннього піклування. Тітонька жодного разу в своєму житті не зверталася по допомогу до лікарів. Навіть картки в поліклініці не мала. Та душевний стан її вимагав допомоги, а тіло – професійного догляду.

Напередодні 2018 року, Віра Григорівна Костенко переїхала на постійне місце проживання до Свеського психо-неврологічного інтернату.

Зі слів дирекції, обслуговуючого персоналу, Віронька знайшла спільну мову з опікувальниками закладу і підопічними.

Така ось, невесела Різдвяна історія про звичайну дивну Жінку- ямпільчанку, з закономірним фіналом, перед яким рівні всі. Навіть – найрівніші…

• Попередня
• Наступна